У своєму новому романі «Клара і Сонце» Кадзуо Ішіґуро розповідає історію про роботку Клару — штучну приятельку дівчини Джозі, — і ставить цією історією важливі питання своїм читачам. Питання про те, чи є в людині щось таке унікальне, чого не можна відтворити навіть з допомогою науки. Про хиткість життя і неминучість смерті. Про багато інших важливих речей, які відкриваються тим, хто власне й читає цю книгу.

Новий роман Нобелівського лауреата активно обговорюють в інформаційному просторі уже більше, ніж пів року. Сьогодні Старий Лев поділиться з вами уривком із рецензії літературного критика Джеймса Вуда для американського видання The New Yorker.

***

Клара, оповідачка нового роману Ішіґуро, є ніби роботизованою версією Стівенса та двоюрідною сестрою Кеті Г. Вона доглядальниця, служниця, помічниця та іграшка. Початок книги «Клара і Сонце» нагадує «Історію іграшок» або дитячу класику «Corduroy» (де обшарпаний плюшевий ведмедик, який терпляче чекає в універмазі, щоб його купили, спочатку отримує відмову від матері дівчинки, а згодом дівчинка сама у захваті купує його).

Клара — це Штучна приятелька, або ШП, і вона з нетерпінням чекає, коли її виберуть у магазині, який знаходиться в американському місті десь у найближчому майбутньому. Як нам стає відомо, Штучні Приятелі, які працюють на сонячних батареях, є поєднанням ляльки та робота. Вони можуть говорити, ходити, бачити і вчитися. Вони мають волосся і носять одяг. Здається, їх особливо цінують як друзі дітей та підлітків. Дівчина на ім’я Джозі, вік якої за оцінкою штучного інтелекту Клари становить «чотирнадцять з половиною», бачить нашу оповідачку на вітрині магазину і схвильовано вибирає її своєю Штучною Приятелькою.

У романі Ішіґуро поєднуються два види відчуження. Тут доволі прямолінійно дефамільяризується наукова фантастика — Ішіґуро лише злегка привідкриває свій антиутопічний світ, ймовірно тому, що він не дуже відданий систематичному штучному реалізму, якого вимагає повноцінна наукова фантастика. Ми повинні орієнтуватися у вигаданому всесвіті, який нагадує наш власний, але в якому люди нескінченно дивляться у свої «прямокутники», дорослі якимось чином поділяються за своїм одягом («Мама була одягнута у плащ — тонкий, темний, такий, як носять службовці високого рангу»), і в якому дорожніх працівників називають «ремонтниками». У цьому безбарвному і безжалісному місці дітей поділяють на переможених та переможців. Останні, яких називають «піднесеними» і батьки яких вирішили «продовжувати», призначені для елітних коледжів та яскравого майбутнього. Найкращий друг Джозі, Рік, не був серед «піднесених», і тепер йому доведеться боротися за місце в Атлас-Брукінґсі («кількість таких, як він, становить менше двох відсотків»). Привілейовані батьки Джозі дивуються, чому батьки Ріка вирішили не продовжувати. Невже вони втратили розум? До речі, показовим є також те, що «піднесена» Джозі має власного робота для дружби, а бідніший і не «піднесений» Рік — ні.

Більш тонкою, ніж ця надокучлива номенклатура, є туманна герменевтика, яка завжди так цікавила Ішіґуро. Клара швидко навчається, але вона компетентна настільки, наскільки дозволяють її алгоритми, тож світ поза магазином дивує її. Кларине неправильне бачення наштовхує на роздуми, і оскільки вона є оповідачем, читач одразу звертає на це увагу. Їй не вистачає слів, щоб описати предмети, тому побачивши дрони, вона називає їх «механічними птахами». Після того, як зауважує, що мати Джозі поспіхом п'є каву зранку, Клара придумує фразу «мамина кваплива кава». Коли Клару везуть машиною, вона дивується, що автомобілі «з’являлися вдалині й швидко наближалися до нас, але водії ніколи не помилялися й завжди нас оминали». А ряд міських будинків вона бачить так: «Їх було шість, вишикуваних у ряд, і фасад кожного будинку було помальовано у трохи інший колір, щоб ніхто з мешканців не переплутав сходи й помилково не зайшов до сусіда». Коли Клара чує, як Джозі плаче, то плач для неї є чимось новим, тож вона з точністю це передає: «Її голос не тільки був гучний — здавалося, ніби він складений удвоє й одночасно звучить у двох версіях, які відрізняються на якихось півтону».

Цікавість до Клариного нерозуміння поглиблюється її близькістю до нас: вона схожа на дитину або на дорослого з аутизмом, який шукає певні сигнали і намагається копіювати їх. Як і в «Залишку дня» та «Не відпускай мене», Ішіґуро створив своєрідний симулякр (яким були і дворецький, і клон), щоб показати свій погляд на біль і недовговічність людського існування. Біль входить у світ цього роману, як і в звичайне життя, через недугу та смерть: Джозі страждає від неназваної хвороби. Клара помітила під час їхньої першої зустрічі в магазині, що Джозі бліда й худа, і що «хода її не така, як у інших перехожих». Ми дізнаємося, що у Джозі була сестра, яка померла в ранньому віці. Коли Клара чула, як Джозі ридала вночі (той звук у двох версіях), то дівчинка кликала свою матір і кричала: «Я не хочу вмирати, мамо. Не хочу». Коли Джозі починає занепадати, ми усвідомлюємо, що Клара як дуже особлива ШП була обрана, щоб втішити юну дівчинку, що помирає.

Який сенс у смерті бачить штучний інтелект? І якщо говорити про це, то який сенс у смерті бачить інтелект людський? Хіба немає чогось штучного в тому, як люди наче змовляються, щоб приглушити впевненість у власній смерті? Ми покладаємо великі надії на довголіття, але якщо дивитися з космічної точки зору, погляду Бога чи розумного робота, то довге людське життя — це все одно коротке життя, незалежно від того, помирає людина у дев’ятнадцять чи в дев’яносто.

Роман «Не відпускай мене» ставив схожі питання. Посил цієї книги полягає в тому, що вільне і довге людське життя — це, зрештою, все те ж невільне, коротке і клоноване життя.

«Клара і Сонце» потужно продовжує цю думку. Ішіґуро використовує своїх нелюдських і водночас дуже людяних оповідачів, щоб поглянути на теологічне піднесення нашого життя і назвати його блефом. Коли Паскаль написав, що «опис людського становища» — це «певна кількість засуджених до смерті людей у ​​кайданах, деякі з яких щодня вбивають себе на очах інших, тож ті, хто залишився, бачать стан побратимів і, дивлячись однк на одного зі скорботою та без надії, чекають своєї черги», то таке бачення людини було врятоване ідеєю Божої присутності та спасіння. Ішіґуро ж таких обіцянок не дає. Згодом ми дізнаємося з книги, що всі Штучні Приятелі піддаються «повільному згасанню». Звісно ж, до повільного згасання схильні також і ми. І це може бути дефініцією життя.

Переклад — Мар’яни Гудзій