Книжка Ганни Городецької «Господь не любить веганів» з тих, яку читаєш на одному диханні. Вона не розкачує читача, одразу затягує з головою у… болото. Інакше й не назвеш історію молодої жінки, яка опинилася в пастці токсичних стосунків – родинних, інтимних та із собою. Парадоксально те, що героїні не дуже то й співчуваєш. Складно любити того, хто сам так палко себе ненавидить.

Жабу – так головна героїня називає себе у безкінечних внутрішніх монологах – важко описати. Не існує настільки відразливих людей, якою вона бачить себе: понищене волосся, сутула спина, вічно зимні долоні і стопи, шкіра вся у плямах та шрамах від порізів. Складно ідентифікувати й вік героїні. Насамперед, через її інфантильність. Про психологічну незрілість та неготовність до викликів дорослого життя говорить кожна сутичка (бій?) жаби з реальним світом.

Авторка книги тонко натякає, що перед читачем – доросла дитина. Наприклад, через установки, явно завчені з дитинства, які час від часу повторює жаба: «якщо не прикласти лід, посиніє», – так, мовчки, реагує героїня на те, що сестра наступила гострим підбором на їй на палець. І через постійне прокручування в голові травмуючих досвідів з дитинства – це буквально перекриває героїні горизонт, замикаючи її всередині власного маленького задушливого світу.

Незрілість жаби проявляється й у тому, як наполегливо (й, зрештою, успішно) вона шукає собі сексуальних партнерів, проте стосунків вибудовувати не вміє. Як наслідок, жаба параноїдально дотримується правил свого коханого-вегана: боїться з’їсти при ньому шоколадку, від нервів вихлюпує собі на сукню «шкідливу» каву, «не треба наганяти (на коханого – авт.), все-таки він завжди знав, як тебе втішити, жабо». Або одразу відрізає, ледь познайомившись із чоловіком: «усе, що пов’язане зі стосунками для мене давно втрачено».

То, може, й не хоче Жаба ніяких стосунків? Власне, що хоче. Стосунками Жаба марить. Точніше, – марить любов’ю. Щоб зрозуміти це, варто звернути увагу на флористичну лінію книги: рослини в’ються і сплітають хід розповіді, натякають й підказують. Згадка про їдкі тропічні квіти посеред українського мегаполіса натякає на отруйність стосунків з сестрою. Задушливий запах жасмину – на сповнене страждань дитинство, яке героїня в силу віку мусила відбувати день за днем, наче в ув’язненні. Бажання героїні посадити на вікні бегонії в акуратних горщечках – прагнення до ідилічного сімейного життя, наскрізь утопічного, яке може існувати лиш в її уяві. Кедри, якими марить жаба, є її власною алюзією на миті істиної любові, яку прагне повернути.

Не полишає відчуття казковості, магічності історії, що контрастує з урбаністичністю місця дії. Двох сестер – фею та жабу – наче вирізали канцелярським ножем зі сторінок дитячої книжки і приліпили на фото великого міста, поміж скляних новобудов, баків для сортування сміття, поштоматів, підземок метро та решти надбань цивілізації. На певну казковість вказують й гіперболізовано контрастні образи сестер: ідеальна фея – успішна в роботі та коханні, на шпильках і в мереживі навіть ходячи по власній квартирі; невдаха жаба – власниця цупких наглухо закритих суконь та низки психічних проблем.

У читача перед очима неначе постають образи-архетипи: «бабина дочка» та «дідова дочка». І нагода замислитися, що, можливо, і фея, і жаба є частиною життя кожного з нас. Хто ти сьогодні, у цій фазі свого життя: твій конверт з готівкою на полиці зараз повний, чи порожній? У холодильнику – дієтичний десерт в елегантній вінтажній креманці, чи вуглеводний напівфабрикат, який ти з’їси просто з обгортки, аби не бруднити тарілок? Вікна квартири напуцовані до блиску, чи немає сил навіть, щоб винести мотлох, що захаращує житло? І те, наскільки героїні книги дивують читача наприкінці книги нетиповістю своєї поведінки, лиш додає пекучої інтриги: у кого переродяться ці дві жінки?

Правду кажучи, хочеться копирсати форзаци, шукаючи сторінки з відповідями на запитання «що ж там далі?». Невже фея справді відійде від канону, не вчинить «як годиться», як має діяти чемна дівчинка? Невже жаба знайде омріяну любов, зав’яже з алкоголем та саморуйнуванням? І примари минулого відпустять їх? Так буває? Авторка залишає читача в роздумах, проте й у напрочуд світлому передчутті: травми й шрами мають здатність загоюватись, а жаб’ячу шкірку можна зняти й вдихнути життя на повні груди.