Зберігай спокій і чеки

Рік 2017. Я записалася на курс сценарної майстерності від «ЛІТОСВІТА», бо вивільнилося трохи часу. Двічі на тиждень протягом двох місяців мій розклад був такий: зранку їхала на вулицю Мистецтв (у Харкові) вчити польську, вдень діставалася вокзалу, купляючи дорогою каву і канапку, сідала на потяг «Інтерсіті» до Києва, там мчала на вулицю Межигірську, слухала лекції абсолютно зіркових викладачів, після цього разом із новими друзями-однокурсниками Вітєю, Анічкою і Женею прямувала по «найсмачнішу на Контрактовій» шаурму або пити какао, а вже після цього чалапала на вокзал чекати свого потягу «Київ-Костянтинівка».

Півтори години до відправлення. Я відшукувала у торбі чек із харківського кафе, в якому купляла канапку. Цей папірець ширший і грубший, аніж звичайні чеки, тому цілком годний для чернетки книги. Ручка завжди з собою. Я розгладжувала чек на підвіконні залу очікування і виводила: «Еммануїл Прямков…»

 

Коза, коробочка і чорний день

В моєму щасливому дитинстві була річ (одна з них), яка мене лякала — кукурудзяні пластівці. Їх випускали у невеличких коробках. Власне пластівці містилися у пергаментному згортку всередині коробки. Це бісило, бо певна кількість тих хрустких смаколиків безпремінно розсипалася на всі боки, поки нетерплячі дитячі пальці розривали цупкий картон. Але лякало мене кольорове оформлення коробки, а саме малюнок кози і козенятка. Коза, курва, дражнить свою дитину коробкою кукурудзяних пластівців, на якій намальована коза з коробкою, і так далі — фрактал  уходить в точку. Мене лякала ідея: стрибай, тягнися, і буде тобі оце, і так буде завжди. Поганий концепт вселенського щастя…

Грудень 2007 року. Мені наснилося, що я сплю і що я чоловік на ім’я Еммануїл. Мої дні, тобто його дні, схожі, як краплини з піпетки, і всі минають у квартирі-коробочці, вихід з якої хіба на балкон. Я, Галина Матвєєва, так уважно дивилася це кіно у своїй голові, що проспала все на світі, а як тільки прокинулася, записала оповідання «Голий король». Я дуже ним пишалася, і водночас воно мене непокоїло так само, як малюнок на коробці кукурудзяних пластівців…

Тут мав бути титр «минуло десять років». Я вирішила написати другий роман, але не знала, про що. Не те, щоб зовсім творча криза — більше докори сумління. Мені хотілося переробити моє старе оповідання на грубу книгу, і я себе переконувала, що це не лінь, що я просто відкладала гарний сюжет на чорний день, щоб «я-а-ак написати». Грубої книги не вийшло, лишень 336 сторінок, але ж як написалося! 

 

Один герой добре, а два — морока!

Першу главу і ще декілька написала і зрозуміла, що головний герой не вивозить. Еммануїл крехтить, зі шкіри пнеться, але не тягне самотужки. «Треба додати когось, парт-тайм, на главу, може на дві глави, а потім прибрати.» — подумала і, коли говорила собі «прибрати» героя, то йшлося про його елегантне вилучення з подальшого тексту, а не про щось кримінальне.

Таким чином у другій главі з підніжки вагону на платформу харківського вокзалу зістрибнув Ганс Фріш — і все полетіло шкереберть! План (надалі з цим словом я попрощалася) був такий: герої виходять з готелю «Харків» і прямують Сумською до початку цієї вулиці, а потім завертають у провулок Короленка, щоб зайти до бібліотеки. (Обережно! Спойлер!) До бібліотеки вони завітали одним реченням, більше бігали садом Шевченка, говорили геть не те, що я собі надумала, і так мене розізлили, що я швидко запхала Ганса у потяг і відправила подалі з Харкова. Гадаєте здихалася? Зможете незабаром прочитати.