Нещодавно у Видавництві Старого Лева з'явилася новинка від Ганни Городецької з інтригуючою та  провокативною назвою – «Господь не любить веганів». Звичайно, важко пройти повз цієї книги, не спокуситися зазирнути – що ж там, всередині, не вихопити пару рядків очима і, як наслідок, повністю зануритися у цю історію. Тому, вмощуйтеся зручніше, і давайте поговоримо детальніше про життя-буття феї та жаби, недолугого принця, а також розгадаємо таємницю, до чого ж тут Всевишній та вегани. А, і карильйон. Куди ж без нього.

 

Жила-була собі жабка

Жила-була собі жабка звичайна. Із особливих рис – постійне самозвинувачення, почуття провини, жалощі до себе, біль, саморуйнування, захаращена квартира (у якій пахне пліснявою, а спати можна лише у кутку кухні на підлозі), туга за колишнім хлопцем. Вважає себе страшною, дурною, і взагалі, винною у всіх смертних гріхах та бідах світу.

« – Застав себе бути нормальною, – сказала бабця».

«Мажеш обличчя жовтою гидотою з давно вичерпаним терміном придатності. Тобі ж і так піде, правда?».

Натомість, її сестра, фея – справжня лялечка (так вважає жаба), бо тій завжди все вдається, на роботі і у особистому житті – все якнайкраще, новопридбане приміщення сяє чистотою, а у холодильнику – тільки корисні, веганські страви. Ще сестра любить скрапбукінг, ОСББ, дорогі квартири і понти.  

І перша, на позір проста інтрига повісті полягає у тому, що новий хлопець феї виявляється… колишнім жаби. Тим, від кого вона носила під серцем маля і за кого хотіла вийти заміж. Не вдалося. Не судилося. Той принц вчасно помітив недолугість жаби і залишив її саму. Так їй і треба. Вона це заслужила. Нічого бути такою дивною, нервовою і приховувати (чи ні?) у таємній кімнаті (а чи існувала вона?) карильйон (загугліть, що це).

Але, перегортаючи сторінку за сторінкою, ти розумієш, що історія ця набагато складніша, ніж здавалося. І, хочеш чи не хочеш, а у певний момент впізнаєш у жабі … себе.

«Треба триматися на крижині теперішнього, не зазирати в непевне майбутнє, лід тане й тоншає знизу – бездонна товща темної води. Дивитися страшно, навіть якщо лежати на животі, вчепившись у край».

 

Коли жахливо самотньо, ти сама – образливо непотрібна, невдашно-пригнічена, а твій колишній – вже призначив дату весілля із твоєю рідною сестрою – усі прикриті/приховані травми та рани – загострюються та виринають на поверхню. А гіркі спогади – ніяк не хочуть тебе покидати. Минуле тягне тебе назад, напосідає, кидається тобі на спину, хапає за плечі, і тягне, тягне, затягує – у вир депресії.

«Тобі б прокинутися щасливою, тобі хоч би позірно процвітати, показати, що ти комусь цікава, але ти пліснявіла, цвіла замість квітнути».

«Усе могло б скластися інакше. Замість іти додому, стоїш і дивишся на новий масив. Треба тільки перейти сквер. Межа між світами, якої ти ніколи не перетнеш, портал, у який не потрапиш, перетинка між платформами, урізавшись в яку з розгону, розплющивши візок, недоступна тобі опція, жабо, інший берег ріки».

 

«Сучасні вегани вміють маскуватися»

Ганна Городецька щиро і правдиво розкриває перед читачем найінтимніші переживання й секрети головної героїні, ім'я якої ми так і не дізнаємося. Можливо, це збірний образ, а, може бути, цією жабкою є твоя знайома, близька подруга, чи навіть ти сама. Адже життя часто завдає ударів, після яких важко (але можливо) піднятися, пробачити усім, хто завдав тобі болю й рухатися вперед. Повільно, як можеш.

Ця історія – не тільки для дівчат, а й для хлопців. Тільки ось чи захочеться їм після прочитання ставати веганами – питання залишається відкритим. Не люби більше веганів, жабо. І ти, феє, теж. Любіть себе.

А якщо серйозно, то авторка на простому прикладі показує, як це – бути зовнішньо зібраним, чистим, сонцесяйним, сповідувати екологічні тренди, вживати корисну вегетаріанську їжу – і бути при цьому абсолютно «гнилим», аморальним та байдужим всередині.

«Щоб ти не лепетала потім, скільки б не виправдовувалася – даремно. Говорити – це найбільша дурниця. Стукати і кликати, доки почують, прийдуть і відчинять. Зрозумів ? Допоміг? Порятував ? Почав зустрічатися з феєю. По-іншому й бути не могло. Ти – хвора. Він з тих, хто, варто лишень роздягнутися, кидає жаб’ячий кожушок у вогонь».

 

Можна називатися феєю – але не мати ні краплини емпатії до інших. Або довго приходити до усвідомлення, що найрідніша людина – потребує твоєї допомоги, а ти думала все життя лише за себе. Можна бути жабою – і скинути зеленкувато-слизьку шкірку. Або залишити. Як нагадування про те, якою ти була. І змінюватися: болюче, поступово, але невпинно. Пропрацьовувати разом із терапевтом усе те, що не дає дихати й жити. І розпочати нову історію. Нарешті. Кращу. (Не ідеальну, бо хто з нас ідеальний, чи має легке життя ?) Але наповнену світлом, добром до себе. Простором і легкістю звільнення від зашкарублого болю.

Образна, повільна, меланхолійно-терапевтична історія, яка найкраще підходить для рефлексії і дарує почуття, що ти – не самотня, не дивна, не «не така».

Повість-сповідь, повість-зцілення, яка висвітлює безліч тем, у тому числі – ментальних психологічних розладів, самотності, безпорадності, непропрацьованих гештальтів, морального тиску у родині та стосунках, нанесення собі фізичних травм… Так відверто, гірко і правдиво, так тонко й влучно…

«У цьому вся ти, жабо, роз’ятрювати й розворушувати, вдивлятися коли треба відвернутися, спостерігати за життям феї, розглядати фотографії, викладені в соцмережах – відблиски життя солодкі, наче останні крихти торта, які збираєш пальцем із картонного денця».

Головна героїня так прагнула стати матір'ю, але і це бажання залишилося нездійсненним.  Ще одна травма на руїнах душі і серця.

«Тепер пильно вдивляєшся в товсті, повислі до плечей щоки, пухкенькі долоні, солодко оголені ступні, перелічуєш подумки пальці-горошинки. Бобик, горошок, фасулька, бандулька, когут старий, ку-ку-рі-ку. Великий палець треба потягнути сильніше. Хапаєшся за крихітність, ніби дерешся на скелю, мокрі камені вислизають із рук».

«Хочеться підійти, понюхати голівку, яка пахне, наче карамель, хоч що прості жінки можуть знати про запах карамелі ? Узяти на руки, відчути на плечі велику, обважнілу від сну голову. Тримати безкінечно довго, не рухатися, не відпускати, з радістю терпіти біль, бо в цьому – кайф – це майже  як продовжувати кохатися в незручній позі, байдуже, аби не зупинятися, протриматися до кінця».

Читач спостерігає за безкінечними діалогами-роздумами-жалями у голові головної героїні про те, як могло б бути. З коханим, з дитиною. Нарешті повноцінна сім'я, родина, у якій тебе хоч хтось любить. Навіть якщо для цього треба вдавати із себе не ту, якою ти є насправді. Кращу. Не травмовану. Спокійну. Таку, що не здирає вночі шпалери зі стін, шукаючи велику кімнату, не переставляє важкі меблі, хоч вагітна, не чує звуки карильйону за стіною.

«Там, за барикадою меблів, за горою мотлоху. У великій кімнаті. Кляте одоробло. Грьобаний карильйон».

 

І, можливо, карильйон у цій історії – це символ непід’ємного вантажу, який головна героїня десятиліттями зберігала у своїй душі. І саме так і хочеться називати її мені. Героїнею, а не жабою. Бо надто довго такою вважала вона себе сама, будучи упевненою,  що заслуговує на найгірше.

Хай у тебе буде все добре, дівчинко. Попереду – ще багато прекрасного. Я у це вірю. Я вірю у тебе…

«Це ж треба, навіть депресивні жаби можуть когось ощасливити, треба тільки знайти потрібного чоловіка».

 

Книга для усіх, хто хоч раз відчував себе жабою. І  для тих, хто хоче спробувати їх зрозуміти.